З днем народження, Тарасе Григоровичу!

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу...отоді я
І лани і гори
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.

Ліна Костенко. Равнєніє на трибуну.

Ліна КОСТЕНКО, 17. 08. 2011

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

Передруковано з газети "День"

До 20-го дня Незалежності

Державний Гімн України (до закону України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року)

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб'ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

слова — П. Чубинський (виправлені Вербицьким)

музика — М.Вербицький

Янукович Всемогущий

Ржачная пародия из "Большой разницы" на Януковича.
Ухохатываемся:-))

Политический тест-драйв для Януковича и Тимошенко

Будущее украинской политической системы решается именно в эти дни и именно по двум параметрам: реакция на арест Юлии Тимошенко населения внутри Украины и реакция международного сообщества и мировой политической элиты.

Если в понедельник под стенами Печерского суда будет триста человек и двадцать палаток - это победа Януковича, если будет десять тысяч человек и сто пятьдесят палаток - это шанс для Тимошенко.

Если к понедельнику будет пятнадцать невнятных заявлений - от руководителей Польши, Грузии, Эстонии и «друзей Украины» - это победа Януковича, если будет сорок-пятьдесят официальных заявлений и комментариев из США, стран ЕС, Канады и от тех, кого обычно причисляют к загадочному Global Government, а также из России, это будет означать, что Тимошенко - вероятный следующий президент Украины, а Янукович - уже не совсем понятно, кто такой.

Ключевой момент: Тимошенко «закрыли» не по причине того, что она может скрыться от суда, а именно из-за «неуважения» к суду. То есть не по системной причине, а по как бы случайной: сегодня - закрыли, завтра - выпустили. И без потери лица - мол, подсудимая исправилась, мера пресечения изменена.

Фактически власть (разумеется, не ее судебная ветвь в лице судьи Родиона Киреева, а президентская - в лице «коллективного Януковича») пошла на рисковый эксперимент: а можно ли безнаказанно «закрыть» Юлю? И что за это будет? Какие «за» и «против»?

Можно теоретизировать по поводу рейтингов Тимошенко - президентского, рейтинга доверия, рейтинга недоверия. Можно размышлять о том, насколько крепкие либо гнилые структуры у БЮТ в регионах. Можно гадать о количестве миллиардов у «газовой принцессы». Можно бесконечно обсуждать тему: правда ли, что Юлю Владимировну тайно финансирует Ренат Леонидович? Можно задалбывать политологов просьбами расставить украинских политиков по уровню убывания или возрастания влияния, вычисляя пятерку или десятку наикрутейших.

Но не лучше ли провести политический эксперимент, определив реальный мобилизационный потенциал Тимошенко и БЮТ?

Поэтому именно в ближайшие понедельник-вторник будут определены:

Во-первых, судьба самой Юлии Тимошенко. Понятно, что ее судят не за газовые контракты с Путиным и Газпромом - как и Ходорковского судили не за неуплату налогов. Тимошенко, за которую выйдут на митинги люди и «впишутся» закордонные политические авторитеты, сажать будет небезопасно.

Во-вторых, перспектива режима Виктора Януковича. Янукович, не сумевший посадить Тимошенко, уже не сможет претендовать на амплуа авторитарного правителя или на украинского клона Путина.

В-третьих, перспектива украинской полиархии. Политическая система, в которой нет оппозиции, деградирует, а страна оказывается перед угрозой распада и небытия (как это происходит с путинско-медведевской Россией). Поэтому вполне адекватной представляется интерпретация произошедшего именно как покушение на украинскую полиархию, на основы политической системы, а не как преследование неприятного для власти политика.

Пока что выгодоприобретателем от всего произошедшего является лишь один человек - Инна Богословская, получившая на свой день рождения (5 августа) такой специфический подарок.

Остальные стоят перед дилеммой: всё или ничего. Нары или президентское кресло.

К сожалению, скандал вокруг ареста Тимошенко нивелирует один крайне важный для будущего Украины вопрос. Допустим, рейтинг Тимошенко начнет расти нереальными темпами (такое уже не раз бывало). Допустим, добивать (сажать, убивать) ее побоятся. Допустим, режим Януковича падет в течение ближайшего года. Допустим, на внеочередных выборах Тимошенко будет избрана президентом.

И теперь сам вопрос: а чем Украина Тимошенко будет концептуально отличаться от Украины Ющенко и Украины Януковича?

Андрей Окара, Москва

http://www.unian.net/rus/news/news-449978.html

Сын народного депутата Ландика, депутат горсовета Луганска Роман Ландик избил девушку. Видео

Ну вот еще одно чмо, депутат горсовета и сын депутата Верховной Рады от партии Регионов считает, что мир создан для того, чтобы он, гламурный, мог получать все, что хочет. На видео четко видно, как начался конфликт в кафе между посетительницей и сынком депутата Романом Ландиком. Козленок подошел к девушке и вылил на нее жидкость из стакана, стоявшего на столе, за котором сидела девушка. В ответ урод получил содержимым в свою поганую морду. Уродец после этого делает толчок девушке в лицо, в ответ получает стаканом по голове. После этого герой кидается на девушку с кулаками (позже мудачок-депутатишка назвал это "утихомириванием"), избивая ее. В итоге девушка в больнице с черепно-мозговой травмой и сотрясением мозга.

Интересно, чем закончится для козла от партии Регионов этот конфликт, учитывая высокое положение его отца-регионала?







Полная версия избиения девушки сыном депутата Верховной Рады депутатом Луганского городского совета Романом Ландиком


Скачать полную версию в формате flv

Модернизация украинской экономики. Александр Пасхавер

Замечательная по своему содержанию и меткости формулировок лекция украинского экономиста Александра Пасхавера о тенденциях в экономике Украины начиная с периода обретения независимости и начала строительства государства до настоящего момента. Рекомендую выделить время и прослушать ее целиком.


Говоря о нынешней власти в Украине, Пасхавер отмечает:

 "Они решительны, энергичны в достижении своих целей, умеют делать крупные проекты. В общем, они более деловые, чем предыдущая власть. Это, несомненно, плюс. Более того, как мы увидели, они умеют очень быстро учиться. Но это не отменяет их природных свойств.Выделю три из них. Первое — они впитали опыт советского управления в индустриальном регионе. Что такое советская управленческая культура? Четыре основных пункта:
1. Власть есть собственность. Чья власть, того и собственность. Необязательно формально, но обязательно реально.
2. В легальной сфере административное управление предпочтительнее экономического. Давление лучше действует, чем экономические стимулы.
3. Неформальные стимулы и угрозы более эффективны, чем закон.
4. Монополия как организация производства предпочтительнее конкуренции"

Позаимствован материал отсюда.

З якою метою в Україні прийнято закон про "червоний прапор". Ігор Гринів

Згоден з виступаючим в цілому та в багатьох деталях...

День гнева. Менты звереют, будет ли народный ответ?

Это происходило сегодня в Киеве. До каких пор украинцы будут терпеть это издевательство над собой?





















Подборка видео с дня гнева здесь.

Дети войны клоунам-депутам из Партии Регионов

Этот материал я нашел у Андрея Окары в материале "Дети войны (наши родители) - самый революционный класс в Украине", это надо смотреть полностью. Что думают дети войны о Партии Регионов, в том числе и их законе про "красное знамя" (с 5 минуты 37-й секунды про закон о "красном знамени")

Виктор ты наш лучезарный!

Однокласник Виктора Федоровича Януковича написал стихи, посвященные Президенту Украины. Это просто феерический аутец ))))
Смотрим:

Завод по имени «Украина»

Статья "не в бровь, а в глаз!" (с)

Год назад Виктор Янукович стал президентом Украины. Выходец из индустриального Енакиево, он выстраивает страну по образу и подобию большого завода. Иной опыт существования больших систем президенту попросту неведом.

Мне несколько раз доводилось бывать на градообразующих предприятиях Украины. Цеха, километровой длины, немудреная самодеятельность, административный аппарат, который ценит личную преданность и не чурается «соленого словца». Рабочие очень ясно и несложно представляют себе устройство жизни – мир с детства поделен для них на черное и белое. В этих людях, вдобавок ко всему, высок уровень консерватизма – патриархальный уклад их семей порождает целые профессиональные династии. Сегодня, спустя год после прихода к власти на Украине выходца из Енакиево Виктора Януковича, я точно понимаю, что именно он делает со страной.

Новая власть превращает Украину в завод. «Донецкие» — это не просто региональная прописка новой элиты и не география малороссийского менталитета – это фундаментальная система жизнепонимания. То, к чему они привыкли с детства, то, что для них является залогом стабильности и порядка, «регионалы» переносят на всю социально-политическую карту страны. Для них Украина – это именно завод в его привычном понимании: с четкой социальной иерархией, понятностью быта и жесткими правилами внутреннего распорядка. Где маргиналами принято считать всех тех, кто не вписывается в жесткую вертикальную иерархию предприятия-государства.

То, что массовая украинская ментальность во все времена тяготела к условной «Сечи» с её вольницей, «хатаскрайностью» и анархосоциализмом – у «донецких» просто не укладывается в голове. Им, воспитанным в городах, где мэра назначает директор градообразующего предприятия, не просто чужда, а даже враждебна идея существования в стране социальных прослоек, не соприкасающихся с государством – как тот же малый бизнес. Они исполнены настороженного недоверия к интеллигенции с её рефлексиями и метаниями. В психологии «красных директоров» результат достигается любой ценой, а цель оправдывает средства. Именно эта логика поведения перенесена сегодня на всю Украину.

«Донецким» по их природе и менталитету не дано понять того, что иногда Целью может быть сам Процесс. Они не искушены в премудростях формирования политической нации, которая куётся в ходе постоянной ротации элит на всех уровнях. Безуспешно объяснять этим людям, что конкурентность программ – залог успешности государства, а мучительный генезис национального мифа и идеи – это объективный процесс для любого молодого государства. По своему внутреннему взгляду на мир «донецкие» элиты близки к фельдфебелю, который знает ответы на все вопросы. А те, что не знает – объявляет ересью.

В глазах того же Виктора Януковича, Украина – это глобальная проекция социальной иерархии любого крупного донецкого завода. Есть рабочие, которые должны пахать от звонка до звонка. Есть бригадиры в цехах (читай – областях страны), которые зорко следят за эффективностью труда. Есть плановый отдел (кабмин) с четкими графиками и расписаниями. Есть, наконец, совет директоров (олигархи), который оставляет себе львиную долю прибавочной стоимости. И наверху этой системы – генеральный директор, воспринимающий свою должность как пожизненную преференцию.

Главное отличие новых начальников от их советских прототипов — первых гораздо меньше волнует, чем и как живут те, кто содержит их своим трудом. Социальный набор стандартен и невелик: немного идеологически выдержанного культпросвета по выходным, телевизор как главное развлечение и разговоры на кухнях как отдушина для недовольных. Все остальное – от лукавого.

Сторонники Януковича могут сколько угодно кичиться восстановлением управляемости в стране, но обывателю от этого не легче. Если под предлогом борьбы с «несунами» завод превращают в зону – это не прогресс. В тюрьмах ведь тоже царит абсолютная управляемость и пресловутая «стабильность».

Политолог Андрей Окара отмечает, что список достижений украинского президента необычайно велик. Это полная ликвидация недавней полиархии, когда в стране соседствовали несколько конкурентных центров влияния. Это де-факто упразднение независимости судебной системы в целом и Конституционного суда в частности. Это выхолащивание политической роли парламента и Кабмина. В стране, по сути, ликвидирована политика как конкурентное поле. Можно сколько угодно говорить о коррумпированности украинских оппозиционеров, но методы борьбы с ними напоминают практику борьбы с сорняками при помощи машинного масла. Сорняки исчезнут, но и ничего иного на этом поле уже не вырастет.

За минувший год Януковичу удалось пролетарскими темпами зацементировать вертикальную властную пирамиду. Причем эта пирамида одновременно становится и единственным социальным лифтом. Активная часть населения все меньше верит, что может на что-то повлиять. «Регионалы напоминают команду ликвидаторов, задача которых – выработать ресурс настоящего, не особенно задумываясь о будущем», — считает Окара.

Сторонники Януковича могут называть его реформы как угодно: это не меняет их сути, сводящейся к изъятию богатыми последних грошей у бедных. Реформаторский пафос регионалов опирается либо на вранье, либо на обыкновенное незнание реалий жизни. Дорогие авто тщательно скрывают от своих владельцев даже запах улицы. Но пример стабильного сверху донизу Египта, полыхнувшего в одночасье, демонстрирует, что если элиты не выходят на улицу, то она сама приходит к ним.

Кризис породил волну социальных революций в третьем мире, которая только начинается. Причем начинается с арабского мира, где почтения к власти традиционно больше, чем на Украине. За год своего правления Януковичу удалось расколоть даже обуржуазившуюся украинскую компартию, вдохнув актуальность в марксистские лозунги. Лично я не верю в успех «раскольников» из КПУ, но то, что теоретически сегодня у левых на Украине появляется шанс – очевидно.

Да, Украина долго жила не по средствам. Да, в стране неоправданно низкие тарифы на ЖКХ. Но беда в том, что никто не хочет объяснять принцип подсчета их стоимости. Из этого рождается недоверие. Почему, например, растут тарифы на электроэнергию, если на Украине ее избыток, а все электростанции, включая пять АЭС, государственные?

В том же НК есть ряд нужных и важных моментов, которые позволяют бороться с минимизаторами — например, косвенный запрет единоналожникам быть субподрядчиками. И то, что они ограничивают пенсии — тоже правильно. Работяга максималку никогда не получит, а чиновнику $2-3 тысячи пенсии — жирно будет.

Но главный минус реформ – в том, что реформы не касаются крупного бизнеса. За этот год стало ясно: «элитарные» выходцы из индустриальных регионов настроены сохранить докризисный уклад своей аристократически пресыщенной жизни. В их монохромное зрение не попадает многоцветие глобальных тенденций. Им кажется, что их минует чаша Мубарака. «Донецкие» сродни динозавру, у которого огромная мощь соседствует с крошечным мозгом. Кажется, они плохо кончили.

Дата: 2011-02-02 15:07:00+03

Павел Казарин

Перепечатано с Росбалт

Як убивство Гонгадзе перестало бути замовним

Цікава стаття з Української Правди щодо змін пакеті обвинувачень Олексія Пукача відносно справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.


Читаємо.

Нещодавнє рішення Генпрокуратурипоновити слідство у справі Гонгадзе було широко розрекламовано.  Тоді йшов кастинг на посаду генерального прокурора, і Ренат Кузьмін як один із фаворитів оголошував про такі популярні кроки в прямому ефірі на ток-шоу.

Значно менш публічно, уже після закінчення гонки за крісло генпрокурора, ухвалювалося інше рішення – про закриття справи Олексія Пукача в частині "вбивство на замовлення".

"Замовне вбивство" було найтяжчим у пакеті обвинувачень Олексія Пукача. Справа проти генерала за цією статтею (пункт "и" статті 93 чинного на момент злочину Кримінального кодексу 1960 року) була порушена попереднім слідчим Олександром Харченком 4 вересня 2010 року.

В цьому документі вперше згадувалося прізвище Юрія Кравченка як людини, що здійснила це "замовлення".

"...Приблизно 13-14 вересня 2000 року у своєму службовому кабінеті в місті Києві по вулиці Богомольця, 10 міністр внутрішніх справ Кравченко Ю.Ф. усно віддав Пукачу явно злочинний наказ - убити журналіста Гонгадзе Г.Р. для припинення у такий спосіб журналістської діяльності того... Пукач, діючи з особистої зацікавленості та карєрних спонукань, не бажаючи ускладнювати стосунки з керівником МВС, а також розраховуючи здобути прихильність Кравченка Ю.Ф. та отримати підвищення по службі і підвищення спеціального звання працівника міліції, погодився виконати наказ Кравченка Ю.Ф., тобто на замовлення вбити Гонгадзе Г.Р."

Так само дії Кравченка прокуратура кваліфікувала за пунктом "и" статті 93 чинного на момент злочину Кримінального кодексу 1960 року - "вбивство на замовлення".

Але через два місяці, коли Ренат Кузьмін змінив слідчу групу, справу проти Пукача в частині "замовне вбивство" було тихо закрито. Сторона потерпілих оскаржила постанову слідчого до суду, але безуспішно. Зараз готуються до апеляції...

У розпорядженні "Української правди" є цей документ, винесений 3 грудня новим слідчим у справі Гонгадзе Владиславом Грищенком.

"...При подальшому розслідуванні кримінальної справи та додаткових допитах Пукача встановлено, що умисне вбивство Гонгадзе Г.Р. було вчинено Пукачем не на замовлення, а у зв'язку із виконанням явно злочинного наказу міністра внутрішніх справ Кравченка Ю.Ф. та невстановлених слідством осіб, за попередньою змовою групою осіб..."

Між убивством "на замовлення" та "у зв'язку з виконанням явно злочинного наказу" існує велика різниця.

Які це матиме наслідки?

Якби Пукач був засуджений саме за "замовне вбивство", тобто судом цей злочин визнаний саме таким, то справа Гонгадзе не була би закрита до того, поки не буде встановлене все коло учасників злочину.

Сьогодні ж, коли Пукача збираються судити "за вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб", у Генеральної прокуратури відкривається вікно можливостей.

Відсутність у діях Пукача ознак замовного вбивства дасть прокуратурі альтернативу - або шукати замовників, або не шукати та просто обмежитися Кравченком, закрити справу проти нього за нереабілітуючими обставинами – і у підсумку закрити всю справу Гонгадзе.

Власне, якщо Пукач буде судимий не за замовне вбивство, це дозволяє значно ефективніше шантажувати політичних діячів, чиї прізвища спливають на записах Мельниченка. Наприклад, у такому разі можна обіцяти декому з фігурантів закрити справу Гонгадзе в обмін на політичні поступки.

А тепер найцікавіше. Логіка слідчого прямо суперечить постанові пленуму Верховного суду від 7 лютого 2003 року "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи".

Що пише слідчий у постанові за грудень 2010 року? "...Встановлено, що умисне вбивство Гонгадзе Г.Р. було вчинено Пукачем не на замовлення, а у зв'язку із виконанням явно злочинного наказу Кравченка..."

А постанову пленуму Верховного суду розтлумачує, що це таке - "вбивство на замовлення".

"Це умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою за дорученням іншої особи. Таке доручення може мати форму НАКАЗУ, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя".

Виходить, що категорія "замовне вбивство" включає в себе і "злочинний наказ".

Тобто слідчий у одному і тому ж реченні пише, що це було не замовне вбивство, і тут же описує його ознаки як замовного.

Окрім того, за 41-ою статтею Кримінального кодексу, відповідальність за злочинний наказ настає на загальних підставах.

Єдине, що може у відповідь сказати слідчий - що постанови пленуму Верховного суду носять рекомендаційний характер. Але неофіційно вони є дороговказом для судів нижчих інстанцій. Тому що жоден суддя не хотів би, щоб його вирок був скасований Верховним судом.

Сергій Лещенко, УП _ Середа, 09 лютого 2011, 18:45

Передруковано з Української Правди

«Краткий курс ВКП(б)» и вульгарный марксизм как питательная среда для производства Украинской постсоветской политической "элиты"

Не смог пройти мимо нижеприведенной статьи из "Фразы". Давно наблюдаю за риторикой наших политиков и все думаю, ну почему она  насыщена столь знакомыми (воспрнимаемыми на уровне практически подкорки мозга) слоганами, девизами, поговорками. Относительно недавно пришел к выводу, что ответ заключается в том, что нами то правят в основном бывшие комсомольцы и младокоммунисты конца 1980-х, те, кто подхватил вывалившуюся из рук старших товарищей по Коммунистической Партии власть в начале 1990-х и понес ее в новые дали дикого постсовкового капитализма. Ах, да, среди них встречались правда партийные мамонты в лице "крепких хозяйственников" (авторитарных "красных" директоров заводов), но они практически вымерли к настоящему времени как класс (один из наиболее известных - Владимир Бойко с ММК им. Ильича) . Соответственно, эти люди знали, как управлять предприятиями, экономикой, страной лишь из того опыта, что был ими получен во время членства в рядах многомилионной коммунистической партии и ВЛКСМ. Кто из них имел опыт работы в какой-либо нормальной цивилизованной компании, типа европейской, японской или американской? Что они знали об экономике, бизнесе, менеджменте развитой части современного мира? Но именно они начинали "рыночные" реформы, именно они стояли у истоков создания государственных систем: политической, финансовой, судебной и прочих. И делали они это, полагаясь на свое видение "правильного" и "неправильного", сформированного в жестких комсомольских посиделках, коленопреклонении перед старшими товарищами по Партии и политвождями, в несогбенной вере в необходимость следовать руководящей роли "Партии и Правительства". "Отцы ели кислый виноград, а у детей оскомина", говаривали древние. Так вышло и в нашем случае. Задумайтесь, кого мы видим в рядах Украинской политической "элиты"? Все сплошь и рядом бывшие "отважные комсомольцы", уловившие во время ветер перемен да их более чуть более старшие на тот момент  коммунистические товарищи. Не от сюда ли наш затянувшийся застой в переходной форме развития? Те страны, кто осознал гибельность совковости в мышлении, теории и практике государства, достаточно быстро преодолели сложный переходный период, став нормальными странами "для человека", а не ЗАО для обслуживания интересов нескольких сверхбогатых семей нуворишей (например, Литва, Латвия, Эстония, Польша, Чехия, Словакия, Восточная Германия). 


В общем, предлагаю анализ этой ситуации в нижеприведенной статье, ряд положений которой, как мне кажется, очень верно характеризует глубинную суть проблем, обеспечивающих существование ситуации, в которой мы болтаемся уж 20 лет, как... как говориться в одной известной пословице.




Наши руководители являются продуктом «Краткого курса ВКП(б)» и вульгарного марксизма.




Чуть меньше месяца осталось до первой годовщины со дня инаугурации четвертогоПрезидента Виктора Януковича. Почти год страна живет под уверенным руководством крепкой команды хозяйственников-единомышленников. Можно не сомневаться, что это знаменательное событие будет отмечено властью со всей походной серьезностью.

Классика «совкового» китча: достижения есть, но впереди еще много работы. Есть еще много недочетов, кое-где встречается разгильдяйство на местах, несознательные элементы по миру шатаются, но благодаря курсу, выбранному партией и правительством, эти явления будут признаны временными.

«Фраза» провела свое исследование той Украины, которая, по обещаниям нынешней власти, должна была стать «для людей». О его результатах, а также социокультурных аспектах украинского кризиса мы поговорили с исполнительным директором Центра социальных исследований «София» Владимиром Лупацием.

Чем дольше мы наблюдаем за действиями власти, тем очевидней становится, что лозунг «Украина для людей» она восприняла слишком узко. К чему это, в конечном итоге может и должно привести? Дальнейшее и окончательное деление общества на тех, кому можно все, и всех остальных, да поможет в том репрессивный аппарат, как в России? Или же какой-то социальный взрыв, как в странах третьего мира?

Ключевой вопрос – легитимности. Причем не де-юре, а де-факто, потому что это вопрос доверия, а без доверия невозможно проводить никакие реформы, невозможна продуктивная мобилизация. Без учета социального, гуманитарного фактора, экономические реформы обречены на провал.

Как же его учесть, увеличивая финансирование Государственного управления делами, прокуратуры, СБУ, МВД, и в то же время повышая налоговое давление, коммунальные платежи, пенсионный возраст…

Проблема в том, что нужна гуманитарная экспертиза базовых управленческих решений, которые принимаются. Причем она нужна уже не на фазе документов, принятых или готовых к принятию, а на фазе постановки задач по разработке тех или иных документов, стратегий и концепций.

У нас осталась старая управленческая модель, культура управления, построенная либо на технократических решениях, либо на решениях, продиктованных интересами корпоративного сектора. Причем во втором случае я даже не говорю о коррупции, узких группах, а в принципе – об интересах сугубо корпоративного сектора, где не учитывается весь комплекс, связанный с воспроизводством социума, человеческого капитала и т.д.

А потом, собственно, мы сталкиваемся с ограничениями, когда у нас уже нету адекватного кадрового потенциала, социального консенсуса и т.д. Но это все продукт того, что действует одномерное мышление в ходе разработки и принятия управленческих решений. Потому что руководители являются продуктом «Краткого курса ВКП(б)» и вульгарного марксизма. Поэтому без реформирования гуманитарного образования – это гомеопатический рецепт – но без этого мы будем смещать плохих парней на якобы хороших, но это люди все равно с определенным типом мышления в голове. Они не понимают и не в состоянии понять, что для Украины сегодня все разговоры об инновационных моделях развития касаются, прежде всего, социокультурной сферы. Сегодня уровень кризиса таков, что он уже не концентрируется исключительно в экономической сфере или сфере политических институтов. То есть перестановок в сфере экономики или политических институтов недостаточно. Разлагаются базовые общественные институты.

Что может изменить эту ситуацию?

Нужно все время работать в трех измерениях: принять экономическое решение, создать политические условия для его реализации и понимать при этом, насколько социум, на который направлены эти реформы, готов их воспринять.

Что-то не похоже, чтобы они это понимали…

Сложность в том, что не только они это не понимают. Я подчеркиваю, что это касается не только представителей нынешней власти. Может быть, она просто более корпоратизирована, но и предыдущая не отличалась особым пониманием социокультурного измерения в процессе управления. Там тоже были технократические решения, хорошие пожелания, которые очень часто профанировались на этапе реализации.

Сегодня успешные нации – не те, у которых просто хорошие станки, заводы и т.д. Это нации, у которых инновационные модели управления, которые понимают, что инновации в области управления должны опережать любые реформы в сфере экономики, управления отраслями и т.д.

Так что же должно произойти, чтобы наши власть имущие стали мыслить шире?

Пока к власти не придут люди с многомерным мышлением, мы все время будем сталкиваться с кризисом, бороться со следствиями, не понимая фундаментальных причин.

Нельзя же все время ходить по кругу.

Так мы ж быстро учимся.

Вы так считаете?

Ну а как же. Смотрите, то, что предшествовало 2004 году, заключало в себе ускоренный процесс политического структурирования. Можно было долго гнить. Но, благодаря некоторым выдающимся политическим личностям, процесс был ускорен. В истории их все время воспринимают негативно, демонизируют. Но, на самом деле, они выполнили большую политическую работу.

А сейчас все хуже, потому что проблема уже не в области политических институтов. Произошло инфицирование социальной ткани. Система мотивации, система ценностей обрушены. Поэтому вопрос сегодня стоит в плоскости социальных технологий, а не только управления экономикой или пиара и политтехнологий. Нужно глубинно понимать, что такое социум, как он живет, как себя воспроизводит, и каким образом производить его реабилитацию. Потому что с тем состоянием, в котором пребывает социум, куда-то двигаться невозможно.

Например, если человек находится в депрессивном состоянии, вы можете предлагать ему какие-то многообещающие сценарии и планы, или даже деньги, но это его не «включает». То же и с социумом. Во всяком случае, сегодня значительные кластеры украинского общества потеряли смысл жизни, у них наблюдается кризис личной перспективы, происходит маргинализация больших масс людей.

Я много общаюсь с нашими «живыми классиками», то есть грамотными людьми, финансистами. Они все правильно говорят, но не понимают глубины кризиса. Такая же идеология была в 2004 г., когда считалось, что проблема не в том, чтобы перезапустить систему и проект «Украина», а поменять плохих парней на хороших. В итоге поменяли, не понимая, что в управлении находится автомобиль, который уже сыпется. И сейчас, после последней смены власти, ситуация же не улучшилась, исходные условия ухудшились.

В общем, для того, чтобы состоялись экономические реформы, нужны радикальные социальные преобразования или преобразования социальных институтов.


Василий Тепляков, «Фраза»

Дозвольте мені узурпувати владу... Сашко Положинський

Еще в бытность Мыколы Яновыча Азарова оппозиционным политиком в эфире ток-шоу Савика Шустера Сашко Положинський эмоционально высказался о том, что он думает про тех ребят, что делают политику в Украине. Яновыч после спича Сашка (подобно высказыванию В.В. Путину в отношении Шевчука) сказал, что, мол, не знает, что то за парень (кстати, мог и вправду не знать, есть сомнения, что главный специалист страны по финансам интересуется творчеством украинских музыкальных исполнителей).
Сашко Плоложинський vs Мыкола Яновыч

Просматривая отрывок из той передачи наткнулся на песню Сашка на YouTube "Виберіть мене". Просто, ясно и правдоподобно описана ситуация с политическими силами в Украине, слушаем Сашка:

Щодо використання другої світової війни для утворення сучасної російської міфології

Эксплуатация второй мировой войны (точнее той ее части, которая в советской историографии скорее из идеологических причин, нежели исторических, была названа "Великой Отечественной") в целях укрепления российской государственной мифологии стала  в последние десять лет для кремлевских руководителей ключевым способом упрочнения и легитимизации своей власти. 
В связи с этим, на мой взгляд, очень интересный анализ приведен в статье Андрея Окары "Бандера и Россия. Победа как новая гражданская религия". Ниже приводится полный текст статьи на украинском языке. Если кто-то не понимает украинский язык, можно воспользоваться переводчиком.



Бандера та Росія. Перемога як нова громадянська релігія?
 
22.06.2010 12:38

У Росії формула "української зради" або нелояльності щодо Москви позначається трьома прізвищами: "Мазепа – Петлюра – Бандера". Це майже як "Мир – Труд – Май", "Православие – Самодержавие – Народность" або "Свобода – Рівність – Братерство", тільки воно ще й римується. Для російського історичного міфу усі ці три прізвища функціонально необхідні, але позначають вони не абсолютних ворогів, а абсолютних зрадників. Перший ніби зрадив того, хто створив Російську імперію (хоча внесок самого Мазепи в її створення й досі неоціненний), другий теж ніби когось зрадив – чи то ворогів, чи то захисників Російської імперії. Третій – не зрозумів великого щастя жити вже в радянській імперії.

"День Победы порохом пропах"

В останні роки в Росії з'явився новий ідеологічний тренд: Перемога-1945 тепер розглядається не лише як визначна історична подія, куплена кров'ю десятків мільйонів радянських людей, не лише як предмет гордості за мужність народів СРСР, а як основа для створення нової "громадянської релігії". Примітно, що причетні до цієї справи політтехнологи не соромляться вживати саме таке словосполучення; інколи ще використовується словосполучення "політика пам'яті". (Варто зазначити, що Голодомор в інтерпретації Віктора Ющенка, вірменський геноцид та єврейський Голокост теж перетворилися на "громадянські релігії".)

Після війни про ветеранів (тоді їх називали фронтовиками), здебільше ще молодих та здорових, держава воліла не згадувати – ще у 1940-х відмінили доплати за бойові ордени, 9 травня перестало бути вихідним, засудили та розстріляли кілька бойових генералів (наприклад, маршала Григорія Кулика – у 1950-му). Хрущов намагався підкорегувати концепцію перемоги – саме він послабив культ Сталіна і назвав цифру втрат Радянського Союзу у 20 млн. чоловік (тепер ці втрати оцінюють не менше ніж у 26,5 млн.).

9 травня було поновлене як вихідний лише у 1965 році, тоді ж світ дізнався про бойову звитягу полковника Брежнєва на Малій Землі. Генсек у своїй політиці намагався опертися на широкий соціальний прошарок – ним якраз і стали ветерани. Воєнна проза та кінематограф, зворушливі пісні (у 1975-му з'явився "День Победы"), спогади батьків та дідів створювали ефект присутності: війна ще сприймалася на емоційному рівні – як зовсім недавнє минуле, як етичний абсолют.

Зараз, через 65 років, війна сприймається, скоріше, раціонально – як складна ідеологічна конструкція. І, зрозуміла річ, кожен намагається скористатися ювілеєм задля своїх інтересів. Відбувається нова приватизація війни: раз ти визнаєш Перемогу-1945, значить, ти або твоя країна лояльні Кремлю та його нинішній політиці.

Культурні інтерпретації війни стали напрочуд гламурними. За останні пострадянські двадцять років важко згадати хоча б один достойний фільм (хіба що "В августе 44-го"), хоча б одну нову достойну пісню. До цьогорічного ювілею була створена спеціальна культпрограма для молоді: тут і Діма Білан, і інші "пающіє труси" з піснями воєнних літ, і "телеєднання" "ликующей гопоты" (так тепер називають прокремлівські молодіжні рухи "Наши", "Молодая Гвардия" та ін.) з ветеранами, і фільм "про війну та поганих бандерівців" "Мы из будущего-2", і, звісно, "георгієвські" стрічки та слогани "Победа деда – моя победа" та "Спасибо деду за победу!"

Цьогорічне святкування 65-ліття Перемоги повинно було поставити Кремль на недосяжну висоту і створити гіперлегітимність для режиму Медвєдєва – Путіна. Але ігнорування цього заходу Бараком Обамою, Ніколя Саркозі, Сільвіо Берлусконі, Гордоном Брауном додало заходу присмаку провінційного шоу.



Бренд Бандери

Особисто я не є професійно компетентним в історії Другої світової війни, тому своє ставлення до ОУН, УПА, Бандери, Шухевича, Стецька і Бульби-Боровця, до радянського СМЕРШу та заградзагонів, а також до концепцій Віктора Суворова (Сталін як агресор) формую обережно та поступово. Я не можу "розібрати по гвинтику" та знов зібрати ані історії радянсько-німецького протистояння, ані історії повстанського руху.

Історію мого сімейства аж ніяк не заторкнула історія УПА та партизанської боротьби в Західній Україні. Єдине, що мій дід, вертаючись після Перемоги-1945 з Праги, ледве не постраждав – від людей, яких мої рідні ідентифікували як "бандер", хоча хто вони такі – Бог вість. На ешелон, в якому він їхав, десь у Західній Україні вночі напали якісь люди і ледве не скинули його на ходу з вагону. Але він був людиною міцною та для свого покоління навіть дуже високою (183 при моїх 187), тож скинув він, а не його. Він повернувся додому з отриманою в бойових діях контузією і дожив аж до 1999 року.

Отже, мені доступніше "розібрати по гвинтику" сучасну інформаційно-когнітивну війну, яка ведеться з приводу та навколо тої війни.

Цій новій квазі-релігії вкрай потрібен не лише свій "герой" Сталін (в одновленій офіційній версії – російський народ, до якого долучилися інші народи СРСР) та антигерой-"сатана" Гітлер, але також "іуда" Бандера. Причому останній принципово нікого не цікавить у Росії (за виключенням істориків Другої світової) як реальна історична особистість – він потрібен як "бренд", як персоніфікація абсолютної зради.

Ще більше він потрібен на Сході України – як вияв лояльності щодо Росії взагалі та Кремля зокрема. Саме цьому присвячений пам'ятник жертвам "бандерівців" "Выстрел в спину" у Сімферополі.

Тому питання на кшталт – кого саме зрадив цей уродженець Австро-Угорщини та громадянин Польщі? Або чому західні українці у 1939 році зустрічали Червону армію квітами, а потім аж до середини 1950-тривав повстанський рух? Або скільки "бандерівців" воювало у Центральній Росії, що їх так там ненавидять? Або чому більшу частину війни Бандера просидів у німецькому концтаборі? – прохання не ставити, оскільки раціоналізація культу веде до послаблення віри, у тому числі, якщо йдеться навіть про "громадянську релігію".

Бандера та "бандерівська" тема вкрай потрібні сучасній російській ідеології та міфології, бо це дуже тішить національну свідомість – тоді можна небезпідставно вважати, що Росія – учасник не лише якогось там геополітичного протистояння, але космічної війни – між Добром та Злом, між Богом та ворогом роду людського. Себто з якогось дрібного історично-політичного формату тема одразу обретає вселенський, майже галактичний масштаб.

Тези "правди про Бандеру та бандерівців", що транслювалися напередодні 65-річниці Перемоги у різноманітних телефільмах, телешоу та статтях, виглядають приблизно так:



- "бандерівці" знищували насамперед своїх – не так озброєних НКВДістів, як мирне західноукраїнське населення;

- "бандерівці" є колаборантами – ні з якими німцями вони не воювали. Воювали з радянською армією та радянськими партизанами. Головні їхні вороги – росіяни, поляки та євреї;

- загони НКВС, переодягнені в "бандерівців", – це вигадка "націоналістів". Насправді було навпаки: "бандерівці" одягалися у форму НКВС та чинили свій "кривавий бенкет";

- культ особистості Бандери був більшим навіть за культ Сталіна;

- Ющенко, Тимошенко та інші "оранжевые" є прямими нащадками Бандери.



Війна тіней та прототипів

Взагалі, Бандеру часто порівнюють зі Сталіним, і не лише тому, що ставлення до них (точніше, до їхніх "брендів") справді розколює суспільства – українське та усі пострадянські відповідно. Але самі умови першої половини XX століття породили феномен тоталітарної держави та тоталітарного лідера. Головна різниця між Бандерою, з іншого боку, Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Франко, Антонеску, Пілсудським в тому, що за першим стояла не тоталітарна держава, а лише мрія її збудувати. Тому пам'ятників Гітлеру та Муссоліні зараз не ставлять – настоялися свого часу, а Бандері – ставлять.

Останні події у Запоріжжі показали, що і Сталіну ставлять: новітній сталінський культ в Україні недарма співпав у часі з процесом перетворення її на колоніальну Малоросію. У Росії-метрополії ніхто до такого не додумався: і президент Медведєв, і прем'єр Путін кілька разів зауважували, що ніякі перемоги сталінської доби не здатні заперечити людожерську політику Сталіна. В Україні ж зараз може виникнути цілий бум пам'ятників генералісимусу – як кілька років назад з'явилися "протестні" пам'ятники Катерині II.

Але за більшістю показників усі ці "апостоли тоталітаризму" XX століття схожі одне на одного. Вождь (провідник) – "надлюдина". Країну врятують "надлюди"; "недолюди" – будівельний матеріал для побудови "загального щастя" та "світлого майбутнього". Мета – все, засіб її досягнення – другорядне. Терор (державний або партизанський – в західноукраїнському випадку) – чи не найефективніший засіб управління.

У найновіших політично ангажованих інтерпретаціях Другої світової / Великої вітчизняної війни, як і в "георгіївських" стрічках, можна побачити два прямо протилежні "меседжі". З одного боку, онтологічний: звернення до молодого покоління – мовляв, друже, не гальмуй! Кінчай тупо "втикати" в телевізор та віртуальну реальність! В житті є справжні цінності – окрім інтернету, гаджетів, реклами, гламуру, тусовок, клубів та наркоти!

І друге, прямо протилежне – політтехнологічне, коли вся ця тематика – разом із стрічками, використовується владою для управління молоддю, для "злиття" її провісного потенціалу, для боротьби із власними противниками та конкурентами – адже самі ці стрічки з'явилися у 2005 році як симетрична відповідь на "оранжеву" загрозу.

Сучасному суспільству вкрай тяжко скласти "об'єктивну" картину недавньої історії – боротьба за історію триває вічно, завжди в інтерпретаціях історичних подій онтологічне начало змагається з гламурно-політтехнологічним. Але якщо минуле стає головним будівельним матеріалом для сучасного, постає питання – чи мають такі країни та народи майбутнє?

"Украинское" досье WikiLeaks по состоянию на 15.12.2010

Семь документов по Украине на сайте WikiLeaks на настоящий момент. Каких открытий ждать в перспективе?

Reference ID	Subject	Created	Released	Classification	Origin
09KYIV1942	U.S.-UKRAINE NONPROLIFERATION MEETINGS SEPTEMBER	2009-11-09	2010-12-09	SECRET	Embassy Kyiv
08KYIV2173	UKRAINE: TOO EARLY TO WRITE OFF ROSUKRENERGO (RUE)	2008-10-30	2010-12-01	CONFIDENTIAL	Embassy Kyiv
08KYIV2294	UKRAINE: FIRTASH USES CRISIS TO EXPAND INTO BANKING	2008-11-21	2010-12-01	CONFIDENTIAL	Embassy Kyiv
08KYIV2414	UKRAINE: FIRTASH MAKES HIS CASE TO THE USG	2008-12-10	2010-12-01	SECRET	Embassy Kyiv
06KIEV1261	UKRAINE ELECTION 2006: WINNERS, LOSERS, TRENDS	2006-03-30	2010-12-01	CONFIDENTIAL	Embassy Kyiv
10KYIV168	UKRAINE: LOW PROFILE FOR SECURITY ISSUES IN THE	2010-01-29	2010-12-01	CONFIDENTIAL	Embassy Kyiv
10KYIV278	FORMER TYMOSHENKO INSIDER CALLS HER DESTRUCTIVE,	2010-02-24	2010-12-01	CONFIDENTIAL	Embassy Kyiv