Показаны сообщения с ярлыком Вторая мировая война. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком Вторая мировая война. Показать все сообщения
вторник, 31 мая 2011 г.
вторник, 28 декабря 2010 г.
Щодо використання другої світової війни для утворення сучасної російської міфології
Эксплуатация второй мировой войны (точнее той ее части, которая в советской историографии скорее из идеологических причин, нежели исторических, была названа "Великой Отечественной") в целях укрепления российской государственной мифологии стала в последние десять лет для кремлевских руководителей ключевым способом упрочнения и легитимизации своей власти.
В связи с этим, на мой взгляд, очень интересный анализ приведен в статье Андрея Окары "Бандера и Россия. Победа как новая гражданская религия". Ниже приводится полный текст статьи на украинском языке. Если кто-то не понимает украинский язык, можно воспользоваться переводчиком.
Бандера та Росія. Перемога як нова громадянська релігія?
22.06.2010 12:38
У Росії формула "української зради" або нелояльності щодо Москви позначається трьома прізвищами: "Мазепа – Петлюра – Бандера". Це майже як "Мир – Труд – Май", "Православие – Самодержавие – Народность" або "Свобода – Рівність – Братерство", тільки воно ще й римується. Для російського історичного міфу усі ці три прізвища функціонально необхідні, але позначають вони не абсолютних ворогів, а абсолютних зрадників. Перший ніби зрадив того, хто створив Російську імперію (хоча внесок самого Мазепи в її створення й досі неоціненний), другий теж ніби когось зрадив – чи то ворогів, чи то захисників Російської імперії. Третій – не зрозумів великого щастя жити вже в радянській імперії.
"День Победы порохом пропах"
В останні роки в Росії з'явився новий ідеологічний тренд: Перемога-1945 тепер розглядається не лише як визначна історична подія, куплена кров'ю десятків мільйонів радянських людей, не лише як предмет гордості за мужність народів СРСР, а як основа для створення нової "громадянської релігії". Примітно, що причетні до цієї справи політтехнологи не соромляться вживати саме таке словосполучення; інколи ще використовується словосполучення "політика пам'яті". (Варто зазначити, що Голодомор в інтерпретації Віктора Ющенка, вірменський геноцид та єврейський Голокост теж перетворилися на "громадянські релігії".)
Після війни про ветеранів (тоді їх називали фронтовиками), здебільше ще молодих та здорових, держава воліла не згадувати – ще у 1940-х відмінили доплати за бойові ордени, 9 травня перестало бути вихідним, засудили та розстріляли кілька бойових генералів (наприклад, маршала Григорія Кулика – у 1950-му). Хрущов намагався підкорегувати концепцію перемоги – саме він послабив культ Сталіна і назвав цифру втрат Радянського Союзу у 20 млн. чоловік (тепер ці втрати оцінюють не менше ніж у 26,5 млн.).
9 травня було поновлене як вихідний лише у 1965 році, тоді ж світ дізнався про бойову звитягу полковника Брежнєва на Малій Землі. Генсек у своїй політиці намагався опертися на широкий соціальний прошарок – ним якраз і стали ветерани. Воєнна проза та кінематограф, зворушливі пісні (у 1975-му з'явився "День Победы"), спогади батьків та дідів створювали ефект присутності: війна ще сприймалася на емоційному рівні – як зовсім недавнє минуле, як етичний абсолют.
Зараз, через 65 років, війна сприймається, скоріше, раціонально – як складна ідеологічна конструкція. І, зрозуміла річ, кожен намагається скористатися ювілеєм задля своїх інтересів. Відбувається нова приватизація війни: раз ти визнаєш Перемогу-1945, значить, ти або твоя країна лояльні Кремлю та його нинішній політиці.
Культурні інтерпретації війни стали напрочуд гламурними. За останні пострадянські двадцять років важко згадати хоча б один достойний фільм (хіба що "В августе 44-го"), хоча б одну нову достойну пісню. До цьогорічного ювілею була створена спеціальна культпрограма для молоді: тут і Діма Білан, і інші "пающіє труси" з піснями воєнних літ, і "телеєднання" "ликующей гопоты" (так тепер називають прокремлівські молодіжні рухи "Наши", "Молодая Гвардия" та ін.) з ветеранами, і фільм "про війну та поганих бандерівців" "Мы из будущего-2", і, звісно, "георгієвські" стрічки та слогани "Победа деда – моя победа" та "Спасибо деду за победу!"
Цьогорічне святкування 65-ліття Перемоги повинно було поставити Кремль на недосяжну висоту і створити гіперлегітимність для режиму Медвєдєва – Путіна. Але ігнорування цього заходу Бараком Обамою, Ніколя Саркозі, Сільвіо Берлусконі, Гордоном Брауном додало заходу присмаку провінційного шоу.
Бренд Бандери
Особисто я не є професійно компетентним в історії Другої світової війни, тому своє ставлення до ОУН, УПА, Бандери, Шухевича, Стецька і Бульби-Боровця, до радянського СМЕРШу та заградзагонів, а також до концепцій Віктора Суворова (Сталін як агресор) формую обережно та поступово. Я не можу "розібрати по гвинтику" та знов зібрати ані історії радянсько-німецького протистояння, ані історії повстанського руху.
Історію мого сімейства аж ніяк не заторкнула історія УПА та партизанської боротьби в Західній Україні. Єдине, що мій дід, вертаючись після Перемоги-1945 з Праги, ледве не постраждав – від людей, яких мої рідні ідентифікували як "бандер", хоча хто вони такі – Бог вість. На ешелон, в якому він їхав, десь у Західній Україні вночі напали якісь люди і ледве не скинули його на ходу з вагону. Але він був людиною міцною та для свого покоління навіть дуже високою (183 при моїх 187), тож скинув він, а не його. Він повернувся додому з отриманою в бойових діях контузією і дожив аж до 1999 року.
Отже, мені доступніше "розібрати по гвинтику" сучасну інформаційно-когнітивну війну, яка ведеться з приводу та навколо тої війни.
Цій новій квазі-релігії вкрай потрібен не лише свій "герой" Сталін (в одновленій офіційній версії – російський народ, до якого долучилися інші народи СРСР) та антигерой-"сатана" Гітлер, але також "іуда" Бандера. Причому останній принципово нікого не цікавить у Росії (за виключенням істориків Другої світової) як реальна історична особистість – він потрібен як "бренд", як персоніфікація абсолютної зради.
Ще більше він потрібен на Сході України – як вияв лояльності щодо Росії взагалі та Кремля зокрема. Саме цьому присвячений пам'ятник жертвам "бандерівців" "Выстрел в спину" у Сімферополі.
Тому питання на кшталт – кого саме зрадив цей уродженець Австро-Угорщини та громадянин Польщі? Або чому західні українці у 1939 році зустрічали Червону армію квітами, а потім аж до середини 1950-тривав повстанський рух? Або скільки "бандерівців" воювало у Центральній Росії, що їх так там ненавидять? Або чому більшу частину війни Бандера просидів у німецькому концтаборі? – прохання не ставити, оскільки раціоналізація культу веде до послаблення віри, у тому числі, якщо йдеться навіть про "громадянську релігію".
Бандера та "бандерівська" тема вкрай потрібні сучасній російській ідеології та міфології, бо це дуже тішить національну свідомість – тоді можна небезпідставно вважати, що Росія – учасник не лише якогось там геополітичного протистояння, але космічної війни – між Добром та Злом, між Богом та ворогом роду людського. Себто з якогось дрібного історично-політичного формату тема одразу обретає вселенський, майже галактичний масштаб.
Тези "правди про Бандеру та бандерівців", що транслювалися напередодні 65-річниці Перемоги у різноманітних телефільмах, телешоу та статтях, виглядають приблизно так:
- "бандерівці" знищували насамперед своїх – не так озброєних НКВДістів, як мирне західноукраїнське населення;
- "бандерівці" є колаборантами – ні з якими німцями вони не воювали. Воювали з радянською армією та радянськими партизанами. Головні їхні вороги – росіяни, поляки та євреї;
- загони НКВС, переодягнені в "бандерівців", – це вигадка "націоналістів". Насправді було навпаки: "бандерівці" одягалися у форму НКВС та чинили свій "кривавий бенкет";
- культ особистості Бандери був більшим навіть за культ Сталіна;
- Ющенко, Тимошенко та інші "оранжевые" є прямими нащадками Бандери.
Війна тіней та прототипів
Взагалі, Бандеру часто порівнюють зі Сталіним, і не лише тому, що ставлення до них (точніше, до їхніх "брендів") справді розколює суспільства – українське та усі пострадянські відповідно. Але самі умови першої половини XX століття породили феномен тоталітарної держави та тоталітарного лідера. Головна різниця між Бандерою, з іншого боку, Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Франко, Антонеску, Пілсудським в тому, що за першим стояла не тоталітарна держава, а лише мрія її збудувати. Тому пам'ятників Гітлеру та Муссоліні зараз не ставлять – настоялися свого часу, а Бандері – ставлять.
Останні події у Запоріжжі показали, що і Сталіну ставлять: новітній сталінський культ в Україні недарма співпав у часі з процесом перетворення її на колоніальну Малоросію. У Росії-метрополії ніхто до такого не додумався: і президент Медведєв, і прем'єр Путін кілька разів зауважували, що ніякі перемоги сталінської доби не здатні заперечити людожерську політику Сталіна. В Україні ж зараз може виникнути цілий бум пам'ятників генералісимусу – як кілька років назад з'явилися "протестні" пам'ятники Катерині II.
Але за більшістю показників усі ці "апостоли тоталітаризму" XX століття схожі одне на одного. Вождь (провідник) – "надлюдина". Країну врятують "надлюди"; "недолюди" – будівельний матеріал для побудови "загального щастя" та "світлого майбутнього". Мета – все, засіб її досягнення – другорядне. Терор (державний або партизанський – в західноукраїнському випадку) – чи не найефективніший засіб управління.
У найновіших політично ангажованих інтерпретаціях Другої світової / Великої вітчизняної війни, як і в "георгіївських" стрічках, можна побачити два прямо протилежні "меседжі". З одного боку, онтологічний: звернення до молодого покоління – мовляв, друже, не гальмуй! Кінчай тупо "втикати" в телевізор та віртуальну реальність! В житті є справжні цінності – окрім інтернету, гаджетів, реклами, гламуру, тусовок, клубів та наркоти!
І друге, прямо протилежне – політтехнологічне, коли вся ця тематика – разом із стрічками, використовується владою для управління молоддю, для "злиття" її провісного потенціалу, для боротьби із власними противниками та конкурентами – адже самі ці стрічки з'явилися у 2005 році як симетрична відповідь на "оранжеву" загрозу.
Сучасному суспільству вкрай тяжко скласти "об'єктивну" картину недавньої історії – боротьба за історію триває вічно, завжди в інтерпретаціях історичних подій онтологічне начало змагається з гламурно-політтехнологічним. Але якщо минуле стає головним будівельним матеріалом для сучасного, постає питання – чи мають такі країни та народи майбутнє?
В связи с этим, на мой взгляд, очень интересный анализ приведен в статье Андрея Окары "Бандера и Россия. Победа как новая гражданская религия". Ниже приводится полный текст статьи на украинском языке. Если кто-то не понимает украинский язык, можно воспользоваться переводчиком.
Бандера та Росія. Перемога як нова громадянська релігія?
22.06.2010 12:38
У Росії формула "української зради" або нелояльності щодо Москви позначається трьома прізвищами: "Мазепа – Петлюра – Бандера". Це майже як "Мир – Труд – Май", "Православие – Самодержавие – Народность" або "Свобода – Рівність – Братерство", тільки воно ще й римується. Для російського історичного міфу усі ці три прізвища функціонально необхідні, але позначають вони не абсолютних ворогів, а абсолютних зрадників. Перший ніби зрадив того, хто створив Російську імперію (хоча внесок самого Мазепи в її створення й досі неоціненний), другий теж ніби когось зрадив – чи то ворогів, чи то захисників Російської імперії. Третій – не зрозумів великого щастя жити вже в радянській імперії.
"День Победы порохом пропах"
В останні роки в Росії з'явився новий ідеологічний тренд: Перемога-1945 тепер розглядається не лише як визначна історична подія, куплена кров'ю десятків мільйонів радянських людей, не лише як предмет гордості за мужність народів СРСР, а як основа для створення нової "громадянської релігії". Примітно, що причетні до цієї справи політтехнологи не соромляться вживати саме таке словосполучення; інколи ще використовується словосполучення "політика пам'яті". (Варто зазначити, що Голодомор в інтерпретації Віктора Ющенка, вірменський геноцид та єврейський Голокост теж перетворилися на "громадянські релігії".)
Після війни про ветеранів (тоді їх називали фронтовиками), здебільше ще молодих та здорових, держава воліла не згадувати – ще у 1940-х відмінили доплати за бойові ордени, 9 травня перестало бути вихідним, засудили та розстріляли кілька бойових генералів (наприклад, маршала Григорія Кулика – у 1950-му). Хрущов намагався підкорегувати концепцію перемоги – саме він послабив культ Сталіна і назвав цифру втрат Радянського Союзу у 20 млн. чоловік (тепер ці втрати оцінюють не менше ніж у 26,5 млн.).
9 травня було поновлене як вихідний лише у 1965 році, тоді ж світ дізнався про бойову звитягу полковника Брежнєва на Малій Землі. Генсек у своїй політиці намагався опертися на широкий соціальний прошарок – ним якраз і стали ветерани. Воєнна проза та кінематограф, зворушливі пісні (у 1975-му з'явився "День Победы"), спогади батьків та дідів створювали ефект присутності: війна ще сприймалася на емоційному рівні – як зовсім недавнє минуле, як етичний абсолют.
Зараз, через 65 років, війна сприймається, скоріше, раціонально – як складна ідеологічна конструкція. І, зрозуміла річ, кожен намагається скористатися ювілеєм задля своїх інтересів. Відбувається нова приватизація війни: раз ти визнаєш Перемогу-1945, значить, ти або твоя країна лояльні Кремлю та його нинішній політиці.
Культурні інтерпретації війни стали напрочуд гламурними. За останні пострадянські двадцять років важко згадати хоча б один достойний фільм (хіба що "В августе 44-го"), хоча б одну нову достойну пісню. До цьогорічного ювілею була створена спеціальна культпрограма для молоді: тут і Діма Білан, і інші "пающіє труси" з піснями воєнних літ, і "телеєднання" "ликующей гопоты" (так тепер називають прокремлівські молодіжні рухи "Наши", "Молодая Гвардия" та ін.) з ветеранами, і фільм "про війну та поганих бандерівців" "Мы из будущего-2", і, звісно, "георгієвські" стрічки та слогани "Победа деда – моя победа" та "Спасибо деду за победу!"
Цьогорічне святкування 65-ліття Перемоги повинно було поставити Кремль на недосяжну висоту і створити гіперлегітимність для режиму Медвєдєва – Путіна. Але ігнорування цього заходу Бараком Обамою, Ніколя Саркозі, Сільвіо Берлусконі, Гордоном Брауном додало заходу присмаку провінційного шоу.
Бренд Бандери
Особисто я не є професійно компетентним в історії Другої світової війни, тому своє ставлення до ОУН, УПА, Бандери, Шухевича, Стецька і Бульби-Боровця, до радянського СМЕРШу та заградзагонів, а також до концепцій Віктора Суворова (Сталін як агресор) формую обережно та поступово. Я не можу "розібрати по гвинтику" та знов зібрати ані історії радянсько-німецького протистояння, ані історії повстанського руху.
Історію мого сімейства аж ніяк не заторкнула історія УПА та партизанської боротьби в Західній Україні. Єдине, що мій дід, вертаючись після Перемоги-1945 з Праги, ледве не постраждав – від людей, яких мої рідні ідентифікували як "бандер", хоча хто вони такі – Бог вість. На ешелон, в якому він їхав, десь у Західній Україні вночі напали якісь люди і ледве не скинули його на ходу з вагону. Але він був людиною міцною та для свого покоління навіть дуже високою (183 при моїх 187), тож скинув він, а не його. Він повернувся додому з отриманою в бойових діях контузією і дожив аж до 1999 року.
Отже, мені доступніше "розібрати по гвинтику" сучасну інформаційно-когнітивну війну, яка ведеться з приводу та навколо тої війни.
Цій новій квазі-релігії вкрай потрібен не лише свій "герой" Сталін (в одновленій офіційній версії – російський народ, до якого долучилися інші народи СРСР) та антигерой-"сатана" Гітлер, але також "іуда" Бандера. Причому останній принципово нікого не цікавить у Росії (за виключенням істориків Другої світової) як реальна історична особистість – він потрібен як "бренд", як персоніфікація абсолютної зради.
Ще більше він потрібен на Сході України – як вияв лояльності щодо Росії взагалі та Кремля зокрема. Саме цьому присвячений пам'ятник жертвам "бандерівців" "Выстрел в спину" у Сімферополі.
Тому питання на кшталт – кого саме зрадив цей уродженець Австро-Угорщини та громадянин Польщі? Або чому західні українці у 1939 році зустрічали Червону армію квітами, а потім аж до середини 1950-тривав повстанський рух? Або скільки "бандерівців" воювало у Центральній Росії, що їх так там ненавидять? Або чому більшу частину війни Бандера просидів у німецькому концтаборі? – прохання не ставити, оскільки раціоналізація культу веде до послаблення віри, у тому числі, якщо йдеться навіть про "громадянську релігію".
Бандера та "бандерівська" тема вкрай потрібні сучасній російській ідеології та міфології, бо це дуже тішить національну свідомість – тоді можна небезпідставно вважати, що Росія – учасник не лише якогось там геополітичного протистояння, але космічної війни – між Добром та Злом, між Богом та ворогом роду людського. Себто з якогось дрібного історично-політичного формату тема одразу обретає вселенський, майже галактичний масштаб.
Тези "правди про Бандеру та бандерівців", що транслювалися напередодні 65-річниці Перемоги у різноманітних телефільмах, телешоу та статтях, виглядають приблизно так:
- "бандерівці" знищували насамперед своїх – не так озброєних НКВДістів, як мирне західноукраїнське населення;
- "бандерівці" є колаборантами – ні з якими німцями вони не воювали. Воювали з радянською армією та радянськими партизанами. Головні їхні вороги – росіяни, поляки та євреї;
- загони НКВС, переодягнені в "бандерівців", – це вигадка "націоналістів". Насправді було навпаки: "бандерівці" одягалися у форму НКВС та чинили свій "кривавий бенкет";
- культ особистості Бандери був більшим навіть за культ Сталіна;
- Ющенко, Тимошенко та інші "оранжевые" є прямими нащадками Бандери.
Війна тіней та прототипів
Взагалі, Бандеру часто порівнюють зі Сталіним, і не лише тому, що ставлення до них (точніше, до їхніх "брендів") справді розколює суспільства – українське та усі пострадянські відповідно. Але самі умови першої половини XX століття породили феномен тоталітарної держави та тоталітарного лідера. Головна різниця між Бандерою, з іншого боку, Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Франко, Антонеску, Пілсудським в тому, що за першим стояла не тоталітарна держава, а лише мрія її збудувати. Тому пам'ятників Гітлеру та Муссоліні зараз не ставлять – настоялися свого часу, а Бандері – ставлять.
Останні події у Запоріжжі показали, що і Сталіну ставлять: новітній сталінський культ в Україні недарма співпав у часі з процесом перетворення її на колоніальну Малоросію. У Росії-метрополії ніхто до такого не додумався: і президент Медведєв, і прем'єр Путін кілька разів зауважували, що ніякі перемоги сталінської доби не здатні заперечити людожерську політику Сталіна. В Україні ж зараз може виникнути цілий бум пам'ятників генералісимусу – як кілька років назад з'явилися "протестні" пам'ятники Катерині II.
Але за більшістю показників усі ці "апостоли тоталітаризму" XX століття схожі одне на одного. Вождь (провідник) – "надлюдина". Країну врятують "надлюди"; "недолюди" – будівельний матеріал для побудови "загального щастя" та "світлого майбутнього". Мета – все, засіб її досягнення – другорядне. Терор (державний або партизанський – в західноукраїнському випадку) – чи не найефективніший засіб управління.
У найновіших політично ангажованих інтерпретаціях Другої світової / Великої вітчизняної війни, як і в "георгіївських" стрічках, можна побачити два прямо протилежні "меседжі". З одного боку, онтологічний: звернення до молодого покоління – мовляв, друже, не гальмуй! Кінчай тупо "втикати" в телевізор та віртуальну реальність! В житті є справжні цінності – окрім інтернету, гаджетів, реклами, гламуру, тусовок, клубів та наркоти!
І друге, прямо протилежне – політтехнологічне, коли вся ця тематика – разом із стрічками, використовується владою для управління молоддю, для "злиття" її провісного потенціалу, для боротьби із власними противниками та конкурентами – адже самі ці стрічки з'явилися у 2005 році як симетрична відповідь на "оранжеву" загрозу.
Сучасному суспільству вкрай тяжко скласти "об'єктивну" картину недавньої історії – боротьба за історію триває вічно, завжди в інтерпретаціях історичних подій онтологічне начало змагається з гламурно-політтехнологічним. Але якщо минуле стає головним будівельним матеріалом для сучасного, постає питання – чи мають такі країни та народи майбутнє?
Подписаться на:
Сообщения (Atom)
Сообщения
